Forum village Selyatyn Chernivechchyna region: news

Сергій Гайдеєв Topic: Селятин (Історія міст і сіл УРСР) Чернівецька
СЕЛЯТИН
Селятин — село, центр сільської Ради. Розташований в долині річки Сучави, за 25 км від районного центру, за 65 км від залізничної станції Вижниця. На¬селення — 1200 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Галицівка і Руська.
Село з усіх боків оточене горами. Від східних вітрів його захищають гори Костиль і Лупшин, вкриті вічнозеленими смереками і соснами. З півдня височать Дітча та Магара. На заході тягнуться верховини Штивйори і Мінти, над якими здіймається кругла Панюкова Кечера. На півночі долину замикають гори Плоска та Красний Діл, увінчений віковими буками, смереками, соснами.
Перші поселенці вважали долину в Карпатських горах, якою протікала річка, зручним місцем, де можна оселитися. Імовірно, це відбилося в назві населеного пункту, яка, до речі, свідчить, що засновниками його були слов'яни.
Вперше Селятин згадується в грамоті молдавського князя Стефана III 13 березня 1490 року як власність Путнянського монастиря.
Землю від монастиря одержувала вся громада. Громадський суд, що складався з сільського старости, т. зв. двірника, та присяжних, періодично розподіляв землю між членами громади. Не переділювалися тільки левади. Пасовиськами (толоками) громада користувалася спільно під контролем громадського суду. Під час володарю¬вання молдавських князів, коли Буковина була вкрита великими лісами, селяни могли вільно ними користуватися, бо землевласники (в т. ч. й монастирі) були зацікавлені у викорчуванні лісових ділянок. Селяни мусили виконувати на монастир ряд повинностей. Крім цього, мешканці Селятина відбували ще по 2 дні панщини на попа. З 1632 року, як і всі монастирські селяни, вони повинні були платити державні податки.
Обов'язки кріпаків довгий час не були унормовані, а визначалися звичаєвим правом. Лише після 1766 року, коли була видана грамота воєводи Г. Гіки, панщина мала дорівнювати 12 дням на рік. Визначалися й норми виробітку. До того ж кріпаки повинні були платити десятину з врожаю.
Австрійський уряд після загарбання Буковини офіційно не скасував повинностей, встановлених Г. Гікою, але й нічого не робив, щоб обмежити їх. Наприкінці XVIII століття відбувається дальше посилення феодально-поміщицького гніту. Селян позбавили права користуватися лісом на паливо, полювати й рибалити. Тепер за все це необхідно було платити.
У 1786 році, після створення релігійного фонду, Селятин відійшов до його володінь. Посилилося гноблення та різні утиски з боку австрійських чиновників і релігійного фонду. Селян позбавляли найелементарніших прав, їм забороняли переселятися з однієї місцевості в іншу, збільшували феодальні повинності. Хто з селян не міг відробити панщини, той мусив платити грішми за кожен день по 16—20 крейцерів.
На початку XIX століття більша частина села відійшла до Радівецьких держав¬них володінь, а його мешканці стали камеральними (державними) селянами, які були менше, ніж панські, обтяжені різними податками і повинностями.
Державними селянами відав т. зв. камеральний мандатор, призначуваний урядом. Він був необмеженим господарем над ними і зловживав своєю владою. Селятинці не раз скаржилися на мандатора Амброзіуса та радівецького управителя. З 1822 по 1843 рік до Буковинського обласного управління надійшли сотні скарг з Селятина й %u

Сергій Гайдеєв Topic: Селятин (Історія міст і сіл УРСР) Чернівецька
СЕЛЯТИН
Селятин — село, центр сільської Ради. Розташований в долині річки Сучави, за 25 км від районного центру, за 65 км від залізничної станції Вижниця. Н

Сергій Гайдеєв Topic: Селятин (Історія міст і сіл УРСР) Чернівецька
СЕЛЯТИН
Селятин — село, центр сільської Ради. Розташований в долині річки Сучави, за 25 км від районного центру, за 65 км від залізничної станції Вижниця. На¬селення — 1200 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Галицівка і Руська.
Село з усіх боків оточене горами. Від східних вітрів його захищають гори Костиль і Лупшин, вкриті вічнозеленими смереками і соснами. З півдня височать Дітча та Магара. На заході тягнуться верховини Штивйори і Мінти, над якими здіймається кругла Панюкова Кечера. На півночі долину замикають гори Плоска та Красний Діл, увінчений віковими буками, смереками, соснами.
Перші поселенці вважали долину в Карпатських горах, якою протікала річка, зручним місцем, де можна оселитися. Імовірно, це відбилося в назві населеного пункту, яка, до речі, свідчить, що засновниками його були слов'яни.
Вперше Селятин згадується в грамоті молдавського князя Стефана III 13 березня 1490 року як власність Путнянського монастиря.
Землю від монастиря одержувала вся громада. Громадський суд, що складався з сільського старости, т. зв. двірника, та присяжних, періодично розподіляв землю між членами громади. Не переділювалися тільки левади. Пасовиськами (толоками) громада користувалася спільно під контролем громадського суду. Під час володарю¬вання молдавських князів, коли Буковина була вкрита великими лісами, селяни могли вільно ними користуватися, бо землевласники (в т. ч. й монастирі) були зацікавлені у викорчуванні лісових ділянок. Селяни мусили виконувати на монастир ряд повинностей. Крім цього, мешканці Селятина відбували ще по 2 дні панщини на попа. З 1632 року, як і всі монастирські селяни, вони повинні були платити державні податки.
Обов'язки кріпаків довгий час не були унормовані, а визначалися звичаєвим правом. Лише після 1766 року, коли була видана грамота воєводи Г. Гіки, панщина мала дорівнювати 12 дням на рік. Визначалися й норми виробітку. До того ж кріпаки повинні були платити десятину з врожаю.
Австрійський уряд після загарбання Буковини офіційно не скасував повинностей, встановлених Г. Гікою, але й нічого не робив, щоб обмежити їх. Наприкінці XVIII століття відбувається дальше посилення феодально-поміщицького гніту. Селян позбавили права користуватися лісом на паливо, полювати й рибалити. Тепер за все це необхідно було платити.
У 1786 році, після створення релігійного фонду, Селятин відійшов до його володінь. Посилилося гноблення та різні утиски з боку австрійських чиновників і релігійного фонду. Селян позбавляли найелементарніших прав, їм забороняли переселятися з однієї місцевості в іншу, збільшували феодальні повинності. Хто з селян не міг відробити панщини, той мусив платити грішми за кожен день по 16—20 крейцерів.
На початку XIX століття більша частина села відійшла до Радівецьких держав¬них володінь, а його мешканці стали камеральними (державними) селянами, які були менше, ніж панські, обтяжені різними податками і повинностями.
Державними селянами відав т. зв. камеральний мандатор, призначуваний урядом. Він був необмеженим господарем над ними і зловживав своєю владою. Селятинці не раз скаржилися на мандатора Амброзіуса та радівецького управителя. З 1822 по 1843 рік до Буковинського обласного управління надійшли сотні скарг з Селятина й інших сіл про те, що урядовці відбирали у селян землі, лісові ділянки і віддавали їх в оренду багатіям. Селяни також скаржилися на завишені податки, які на¬кладали на них, що приводило багатьох, як писали вони, до крайнього зубожіння.
Але скарги залишалися без відповіді роками. В 1824 році було організовано комісію, яка змушена була винести рішення про повернення захоплених у селян земель, а також визнала незаконним накладання додаткових податків на гірських поселенців. Проте після апеляції управителя рішення комісії було скасовано самим же обласним управлінням. Тоді селяни знову написали скаргу. Справа тягнулася кілька років, і в 1843 році було вирішено, що скарги селян мусить вирішувати сам радівецький управитель.
Тому разом з панськими селянами Русько-Кимполунзької округи в антикріпосницькому повстанні 1843—1844 рр. активну участь брали камеральні селяни з радівецьких державних володінь. У багатьох документах австрійські жандарми та інші урядовці називали селятинців бунтівниками, що не коряться властям.
За участь у повстанні в грудні 1843 року були заарештовані, покарані киями, а потім відправлені у Радівці жителі Селятина Михайло Величко, Олександр Маковійчук, Трифон Моркилек, Олекса Сердан і Гаврило Мотчук.
У 1848 році під впливом революційних подій в Австрії селятинці знову повстали. Спільно з селянами Русько-Кимполунзької округи вони боролися в цей час проти феодальної земельної власності та панського гноблення. Як доповідав буковинський обласний староста австрійському міністерству внутрішніх справ, мешканці громади Селятин шали сміливість виявити безстрашно свої злонамірені вчинки проти закон¬ного порядку та безпеки».
На придушення селянського повстання австрійський уряд послав значні військові сили, частина яких в кінці листопада 1848 року вступила до Селятина. Вдираючись у селянські оселі, солдати грабували населення, забирали худобу й хатні речі, робили всякі безчинства.
І після скасування кріпацтва не поліпшилось економічне становище селян. В пореформений період відбувається дальше зубожіння переважної більшості населення Селятина, посилюється процес класового розшарування, про що, зокрема, свідчить зростання в селі кількості селян-халупників, які, крім хати, нічого не мали. Якщо в 1847 році їх нараховувалось 147, то через 18 років — 181. За цей же час тих, що мали землі до 10 йохів на двір, збільшилось у 9 разів5. За даними на 1871 рік, земельна площа села становила 69 369 йохів. з яких майже 50 тис. йохів (близько 75 проц.) належало релігійному фонду, який здавав землю в оренду6.
Селятинці терпіли в час австрійського панування не тільки від важкого матеріального становища — їх пригнічували політично, позбавляли всяких прав, обмежували можливість здобути навіть початкову освіту. Лише в 1864 році в Селятині була відкрита початкова школа, в якій навчалась незначна частина селянських дітей. В 1907 році з 520 дітей шкільного віку її відвідувала тільки половина.
Не краще було й з медичним обслуговуванням у Селятині. В селі не було навіть фельдшера, мешканці його змушені були ходити на лікування аж до Путили, де був один платний лікар на весь повіт. Серед жителів Селятина ширились різні хвороби, від яких понад 50 проц. дітей помирали у віці до 4 років.
Гостре безземелля, малоземелля і безправ'я штовхали багатьох на еміграцію в чужі краї. Вже у 1890 році з села виїхало до Америки 3 сім'ї.
Особливо ускладнилось становище мешканців Селятина під час першої світової імперіалістичної війни. Чоловіків було мобілізовано на фронт, а їх сім'ї терпіли тяжку матеріальну скруту. За браком робочої сили і сировини 2 лісопилки припинили роботу. В селі не вистачало боропіна, солі, гасу. В жовтні 1916 року в Селятині почався голод. Коли російські війська внаслідок розгрому австро-угорської армії зайняли Селятин, трудящі зустріли їх з радістю. Тоді ж російські солдати побудували залізницю, що проходила через Селятин, з'єднуючи Вродин із Шепотом. Командування російської армії подавало матеріальну допомогу селянам.
У 1918 році трудящі Селятина разом зі всіма буковинцями потрапили під владу нових гнобителів. З перших років хазяйнування румунських бояр ще більш посилився соціальний і національний гніт. Трудящі Селятина відразу відчули вороже ставлення до себе окупантів. Чиновники позбавляли їх політичних прав, переслідували українську мову і культуру, стягували величезні податки. Вже навесні 1920 року кілька мешканців Селятина змушені були звернутися до румунського уряду зі скаргою на знущання урядовців.
Про тяжке становище трудящих Селятина в час окупації краю румунськими загарбниками свідчать навіть особи, яких неможливо запідозрити у співчутті до пригноблених і бідних. У книзі «Види прекрасної Буковини», виданій у 1925 році у Бухаресті, автори-румуни писали: «Селятин — остання станція, до якої підходив поїзд. Хати розміщено рідко, більшість з них крамнички з товарами, виставленими на дворі... І як скрізь, корчми і корчми з пляшками у вікнах, з бочками вина, відкритими на дворі у зелені... Здається, що це місто рабів, де людина купується щоденно: на місяць, рік, щоб важко працювати на роботі з деревом або камінням
Нічого не дала бідноті й аграрна реформа, проведена румунським урядом в 20-х роках. Кілька сільських багатіїв володіли значними земельними масивами: Я. Тай (828 га), Л. Амброзій (730 га), С. Ткач (530 га), Г. Яницький (530 га). Основна ж маса селян була малоземельною. Щоб проіснувати, селянин мусив йти в найми до багатіїв або працювати на лісорозробках.
Особливо тяжким було становище лісорубів — довгий робочий день, низька заробітна плата, постійна загроза безробіття, невпевненість у завтрашньому дні. Лісоруби зазнавали жорстокої експлуатації не тільки з боку власників підприємств, а й з боку численних службових осіб, підрядчиків тощо. Так, управління лісопильним заводом «Інфор», який належав релігійному фондові, за формування і сортування лісу платило по 11 лей за складометр. Але наряд на ці роботи був переданий якомусь Василю, який не розумів даної роботи і взяв собі компаньйона. Робітники одержували за роботу вже не 11, а 9 лей. Підрядчик та його помічник клали в кишені чистого прибутку 2 леї за складометр. В середньому за робочий день на формуванні лісу робітник одержував 45 лей, на сортуванні деревини — 38 лей. Якщо додати д: цього, що робітники повинні були мати свої пили і напилки і, що напилок після 3-денного вживання ставав непридатним, а новий коштував 40 лей, то зрозуміло, що робітникам-лісорубам на прожиття залишалось дуже мало.
На жорстоку експлуатацію, політичне безправ'я і національне гноблення трудящі Селятина відповідали посиленням боротьби за свої права. Ця боротьба під впливом агітації і організаторської роботи комуністів-підпільників набирала все більш організованих форм. Одним з великих виступів був страйк 120 робітників-лісорубів 27 чер¬вня 1929 року. Страйкуючі вимагали скорочення робочого дня і підвищення заробітної плати.
В 1929 році з ініціативи комуністів у Селятині під виглядом спортивного товариства створено спеціальну групу пропагандистів для роботи серед лісорубів. Орга¬нізатори планували зареєструвати товариство у відповідних румунських органах. Але поліція довідалась про справжні цілі його фундаторів і не дала згоди на реєстрацію товариства.
Комуністи шукали нових форм впливу на трудящих і продовжували роботу серед селятинців. 26 січня 1930 року в Селятині відбулися збори, на яких пропагандисти, що виступали, закликали робітників-лісорубів до страйку, а також вийти на демонстрацію в день 1 Травня.
Злиденний рівень життя більшості селятинців сприяв поширенню таких тяжких хвороб, як туберкульоз, трахома та ін. Представники Радівецької префектури, які обслідували санітарний стан жителів Селятина, повідомляли у міністерство охорони здоров'я 6 квітня 1930 року про високу смертність, особливо дітей, про нестачу ліків тощо.
День визволення Червоною Армією став переломним в історичній долі жителів Селятина. В липні 1940 року за активною участю трудівників села створено сільську Раду, яку очолив селянин-бідняк А. Ф. Костиль. Сільська Рада провела націоналізацію орної землі, лісу, пасовиськ і наділила ними безземельних і малоземельних селян. Селятинці одержали з рук Радянської влади 118 га орної землі, 1220 га сіножатей, 1132 га пасовиськ і понад 9 тис. га лісу. Були націоналізовані приватновласницькі підприємства лісової промисловості і на їх базі створено ліспромгосп.
Однією з найважливіших політичних подій в житті селян були вибори до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради Української РСР, які відбулися 12 січня 1941 року. Вперше в своєму житті на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні, без будь-яких обмежень трудящі Селятина обирали депутатів до найвищих органів державної влади.
З встановленням Радянської влади трудівники Селятина дістали небачені можливості для піднесення загальноосвітнього рівня і культури, виявлення і розвитку своїх талантів і обдарувань. 16 вересня 1940 року в селі відкрито середню школу з українською мовою викладання. Сюди було направлено 9 учителів. Найбільш дітей (118) було прийнято до першого класу. Це тому, що в перший клас радянської школи пішли не тільки діти 7—8 років, а й старші, які раніше ніде не вчилися. Всього в школі навчалося тоді 255 учнів. Розпочалася також ліквідація неписьменності та малописьменності серед дорослого населення. Вчителі і сільські активісти організували вечірні заняття по десятихатках.
Восени 1940 року в Селятині були відкриті дитячі ясла, лікарня на 16 ліжок. Вогнищем культури на селі став клуб, при якому були створені гуртки художньої самодіяльності, проводились лекції, бесіди, голосні читки газет тощо.
Незабаром після початку Великої Вітчизняної війни для Селятина настали тяжкі часи німецько-румунського уярмлення. Окупанти принесли не тільки відновлення старих порядків, соціальний і національний гніт, а й кривавий терор, спрямований на масове знищення корінного населення. Німецько-румунські загарбники вивезли з Селятина і знищили понад 120 радянських громадян. Активісти Ольга Яворська та Савета Марусяк, яких обирали народними засідателями, і Олександра Дутчак були заарештовані і кинуті до в'язниці.
Замість української школи окупанти відкрили румунську, вчителями в якій працювали лише румуни. Ліквідували вони й лікарню. Лише в 1942 році в Селятині померло 27 малолітніх дітей. Цього ж року в селі було 8 випадків мертво-народжень.
Ненавидячи загарбників, селятинці саботували розпорядження окупаційних властей, сприяли діям партизанів. Зокрема, вони подавали

Сергій Гайдеєв Topic: Селятин (Історія міст і сіл УРСР) Чернівецька
СЕЛЯТИН
Селятин — село, центр сільської Ради. Розташований в долині річки Сучави, за 25 км від районного центру, за 65 км від залізничної станції Вижниця. На¬селення — 1200 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Галицівка і Руська.
Село з усіх боків оточене горами. Від східних вітрів його захищають гори Костиль і Лупшин, вкриті вічнозеленими смереками і соснами. З півдня височать Дітча та Магара. На заході тягнуться верховини Штивйори і Мінти, над якими здіймається кругла Панюкова Кечера. На півночі долину замикають гори Плоска та Красний Діл, увінчений віковими буками, смереками, соснами.
Перші поселенці вважали долину в Карпатських горах, якою протікала річка, зручним місцем, де можна оселитися. Імовірно, це відбилося в назві населеного пункту, яка, до речі, свідчить, що засновниками його були слов'яни.
Вперше Селятин згадується в грамоті молдавського князя Стефана III 13 березня 1490 року як власність Путнянського монастиря.
Землю від монастиря одержувала вся громада. Громадський суд, що складався з сільського старости, т. зв. двірника, та присяжних, періодично розподіляв землю між членами громади. Не переділювалися тільки левади. Пасовиськами (толоками) громада користувалася спільно під контролем громадського суду. Під час володарю¬вання молдавських князів, коли Буковина була вкрита великими лісами, селяни могли вільно ними користуватися, бо землевласники (в т. ч. й монастирі) були зацікавлені у викорчуванні лісових ділянок. Селяни мусили виконувати на монастир ряд повинностей. Крім цього, мешканці Селятина відбували ще по 2 дні панщини на попа. З 1632 року, як і всі монастирські селяни, вони повинні були платити державні податки.
Обов'язки кріпаків довгий час не були унормовані, а визначалися звичаєвим правом. Лише після 1766 року, коли була видана грамота воєводи Г. Гіки, панщина мала дорівнювати 12 дням на рік. Визначалися й норми виробітку. До того ж кріпаки повинні були платити десятину з врожаю.
Австрійський уряд після загарбання Буковини офіційно не скасував повинностей, встановлених Г. Гікою, але й нічого не робив, щоб обмежити їх. Наприкінці XVIII століття відбувається дальше посилення феодально-поміщицького гніту. Селян позбавили права користуватися лісом на паливо, полювати й рибалити. Тепер за все це необхідно було платити.
У 1786 році, після створення релігійного фонду, Селятин відійшов до його володінь. Посилилося гноблення та різні утиски з боку австрійських чиновників і релігійного фонду. Селян позбавляли найелементарніших прав, їм забороняли переселятися з однієї місцевості в іншу, збільшували феодальні повинності. Хто з селян не міг відробити панщини, той мусив платити грішми за кожен день по 16—20 крейцерів.
На початку XIX століття більша частина села відійшла до Радівецьких держав¬них володінь, а його мешканці стали камеральними (державними) селянами, які були менше, ніж панські, обтяжені різними податками і повинностями.
Державними селянами відав т. зв. камеральний мандатор, призначуваний урядом. Він був необмеженим господарем над ними і зловживав своєю владою. Селятинці не раз скаржилися на мандатора Амброзіуса та радівецького управителя. З 1822 по 1843 рік до Буковинського обласного управління надійшли сотні скарг з Селятина й інших сіл про те, що урядовці відбирали у селян землі, лісові ділянки і віддавали їх в оренду багатіям. Селяни також скаржилися на завишені податки, які на¬кладали на них, що приводило багатьох, як писали вони, до крайнього зубожіння.
Але скарги залишалися без відповіді роками. В 1824 році було організовано комісію, яка змушена була винести рішення про повернення захоплених у селян земель, а також визнала незаконним накладання додаткових податків на гірських поселенців. Проте після апеляції управителя рішення комісії було скасовано самим же обласним управлінням. Тоді селяни знову написали скаргу. Справа тягнулася кілька років, і в 1843 році було вирішено, що скарги селян мусить вирішувати сам радівецький управитель.
Тому разом з панськими селянами Русько-Кимполунзької округи в антикріпосницькому повстанні 1843—1844 рр. активну участь брали камеральні селяни з радівецьких державних володінь. У багатьох документах австрійські жандарми та інші урядовці називали селятинців бунтівниками, що не коряться властям.
За участь у повстанні в грудні 1843 року були заарештовані, покарані киями, а потім відправлені у Радівці жителі Селятина Михайло Величко, Олександр Маковійчук, Трифон Моркилек, Олекса Сердан і Гаврило Мотчук.
У 1848 році під впливом революційних подій в Австрії селятинці знову повстали. Спільно з селянами Русько-Кимполунзької округи вони боролися в цей час проти феодальної земельної власності та панського гноблення. Як доповідав буковинський обласний староста австрійському міністерству внутрішніх справ, мешканці громади Селятин шали сміливість виявити безстрашно свої злонамірені вчинки проти закон¬ного порядку та безпеки».
На придушення селянського повстання австрійський уряд послав значні військові сили, частина яких в кінці листопада 1848 року вступила до Селятина. Вдираючись у селянські оселі, солдати грабували населення, забирали худобу й хатні речі, робили всякі безчинства.
І після скасування кріпацтва не поліпшилось економічне становище селян. В пореформений період відбувається дальше зубожіння переважної більшості населення Селятина, посилюється процес класового розшарування, про що, зокрема, свідчить зростання в селі кількості селян-халупників, які, крім хати, нічого не мали. Якщо в 1847 році їх нараховувалось 147, то через 18 років — 181. За цей же час тих, що мали землі до 10 йохів на двір, збільшилось у 9 разів5. За даними на 1871 рік, земельна площа села становила 69 369 йохів. з яких майже 50 тис. йохів (близько 75 проц.) належало релігійному фонду, який здавав землю в оренду6.
Селятинці терпіли в час австрійського панування не тільки від важкого матеріального становища — їх пригнічували політично, позбавляли всяких прав, обмежували можливість здобути навіть початкову освіту. Лише в 1864 році в Селятині була відкрита початкова школа, в якій навчалась незначна частина селянських дітей. В 1907 році з 520 дітей шкільного віку її відвідувала тільки половина.
Не краще було й з медичним обслуговуванням у Селятині. В селі не було навіть фельдшера, мешканці його змушені були ходити на лікування аж до Путили, де був один платний лікар на весь повіт. Серед жителів Селятина ширились різні хвороби, від яких понад 50 проц. дітей помирали у віці до 4 років.
Гостре безземелля, малоземелля і безправ'я штовхали багатьох на еміграцію в чужі краї. Вже у 1890 році з села виїхало до Америки 3 сім'ї.
Особливо ускладнилось становище мешканців Селятина під час першої світової імперіалістичної війни. Чоловіків було мобілізовано на фронт, а їх сім'ї терпіли тяжку матеріальну скруту. За браком робочої сили і сировини 2 лісопилки припинили роботу. В селі не вистачало боропіна, солі, гасу. В жовтні 1916 року в Селятині почався голод. Коли російські війська внаслідок розгрому австро-угорської армії зайняли Селятин, трудящі зустріли їх з радістю. Тоді ж російські солдати побудували залізницю, що проходила через Селятин, з'єднуючи Вродин із Шепотом. Командування російської армії подавало матеріальну допомогу селянам.
У 1918 році трудящі Селятина разом зі всіма буковинцями потрапили під владу нових гнобителів. З перших років хазяйнування румунських бояр ще більш посилився соціальний і національний гніт. Трудящі Селятина відразу відчули вороже ставлення до себе окупантів. Чиновники позбавляли їх політичних прав, переслідували українську мову і культуру, стягували величезні податки. Вже навесні 1920 року кілька мешканців Селятина змушені були звернутися до румунського уряду зі скаргою на знущання урядовців.
Про тяжке становище трудящих Селятина в час окупації краю румунськими загарбниками свідчать навіть особи, яких неможливо запідозрити у співчутті до пригноблених і бідних. У книзі «Види прекрасної Буковини», виданій у 1925 році у Бухаресті, автори-румуни писали: «Селятин — остання станція, до якої підходив поїзд. Хати розміщено рідко, більшість з них крамнички з товарами, виставленими на дворі... І як скрізь, корчми і корчми з пляшками у вікнах, з бочками вина, відкритими на дворі у зелені... Здається, що це місто рабів, де людина купується щоденно: на місяць, рік, щоб важко працювати на роботі з деревом або камінням
Нічого не дала бідноті й аграрна реформа, проведена румунським урядом в 20-х роках. Кілька сільських багатіїв володіли значними земельними масивами: Я. Тай (828 га), Л. Амброзій (730 га), С. Ткач (530 га), Г. Яницький (530 га). Основна ж маса селян була малоземельною. Щоб проіснувати, селянин мусив йти в найми до багатіїв або працювати на лісорозробках.
Особливо тяжким було становище лісорубів — довгий робочий день, низька заробітна плата, постійна загроза безробіття, невпевненість у завтрашньому дні. Лісоруби зазнавали жорстокої експлуатації не тільки з боку власників підприємств, а й з боку численних службових осіб, підрядчиків тощо. Так, управління лісопильним заводом «Інфор», який належав релігійному фондові, за формування і сортування лісу платило по 11 лей за складометр. Але наряд на ці роботи був переданий якомусь Василю, який не розумів даної роботи і взяв собі компаньйона. Робітники одержували за роботу вже не 11, а 9 лей. Підрядчик та його помічник клали в кишені чистого прибутку 2 леї за складометр. В середньому за робочий день на формуванні лісу робітник одержував 45 лей, на сортуванні деревини — 38 лей. Якщо додати д: цього, що робітники повинні були мати свої пили і напилки і, що напилок після 3-денного вживання ставав непридатним, а новий коштував 40 лей, то зрозуміло, що робітникам-лісорубам на прожиття залишалось дуже мало.
На жорстоку експлуатацію, політичне безправ'я і національне гноблення трудящі Селятина відповідали посиленням боротьби за свої права. Ця боротьба під впливом агітації і організаторської роботи комуністів-підпільників набирала все більш організованих форм. Одним з великих виступів був страйк 120 робітників-лісорубів 27 чер¬вня 1929 року. Страйкуючі вимагали скорочення робочого дня і підвищення заробітної плати.
В 1929 році з ініціативи комуністів у Селятині під виглядом спортивного товариства створено спеціальну групу пропагандистів для роботи серед лісорубів. Орга¬нізатори планували зареєструвати товариство у відповідних румунських органах. Але поліція довідалась про справжні цілі його фундаторів і не дала згоди на реєстрацію товариства.
Комуністи шукали нових форм впливу на трудящих і продовжували роботу серед селятинців. 26 січня 1930 року в Селятині відбулися збори, на яких пропагандисти, що виступали, закликали робітників-лісорубів до страйку, а також вийти на демонстрацію в день 1 Травня.
Злиденний рівень життя більшості селятинців сприяв поширенню таких тяжких хвороб, як туберкульоз, трахома та ін. Представники Радівецької префектури, які обслідували санітарний стан жителів Селятина, повідомляли у міністерство охорони здоров'я 6 квітня 1930 року про високу смертність, особливо дітей, про нестачу ліків тощо.
День визволення Червоною Армією став переломним в історичній долі жителів Селятина. В липні 1940 року за активною участю трудівників села створено сільську Раду, яку очолив селянин-бідняк А. Ф. Костиль. Сільська Рада провела націоналізацію орної землі, лісу, пасовиськ і наділила ними безземельних і малоземельних селян. Селятинці одержали з рук Радянської влади 118 га орної землі, 1220 га сіножатей, 1132 га пасовиськ і понад 9 тис. га лісу. Були націоналізовані приватновласницькі підприємства лісової промисловості і на їх базі створено ліспромгосп.
Однією з найважливіших політичних подій в житті селян були вибори до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради Української РСР, які відбулися 12 січня 1941 року. Вперше в своєму житті на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні, без будь-яких обмежень трудящі Селятина обирали депутатів до найвищих органів державної влади.
З встановленням Радянської влади трудівники Селятина дістали небачені можливості для піднесення загальноосвітнього рівня і культури, виявлення і розвитку своїх талантів і обдарувань. 16 вересня 1940 року в селі відкрито середню школу з українською мовою викладання. Сюди було направлено 9 учителів. Найбільш дітей (118) було прийнято до першого класу. Це тому, що в перший клас радянської школи пішли не тільки діти 7—8 років, а й старші, які раніше ніде не вчилися. Всього в школі навчалося тоді 255 учнів. Розпочалася також ліквідація неписьменності та малописьменності серед дорослого населення. Вчителі і сільські активісти організували вечірні заняття по десятихатках.
Восени 1940 року в Селятині були відкриті дитячі ясла, лікарня на 16 ліжок. Вогнищем культури на селі став клуб, при якому були створені гуртки художньої самодіяльності, проводились лекції, бесіди, голосні читки газет тощо.
Незабаром після початку Великої Вітчизняної війни для Селятина настали тяжкі часи німецько-румунського уярмлення. Окупанти принесли не тільки відновлення старих порядків, соціальний і національний гніт, а й кривавий терор, спрямований на масове знищення корінного населення. Німецько-румунські загарбники вивезли з Селятина і знищили понад 120 радянських громадян. Активісти Ольга Яворська та Савета Марусяк, яких обирали народними засідателями, і Олександра Дутчак були заарештовані і кинуті до в'язниці.
Замість української школи окупанти відкрили румунську, вчителями в якій працювали лише румуни. Ліквідували вони й лікарню. Лише в 1942 році в Селятині померло 27 малолітніх дітей. Цього ж року в селі було 8 випадків мертво-народжень.
Ненавидячи загарбників, селятинці саботували розпорядження окупаційних властей, сприяли діям партизанів. Зокрема, вони подавали велику допомогу партизанам із загону ім. Богдана Хмельницького, який діяв у Путильському районі в 1943—1944 рр. Зв'язок з партизанами здійснювали підпільники, серед них — завуч Селятинської школи М. М. Цапирін.
Німецько-румунська окупація завдала Селятину великих матеріальних збитків. Відступаючи з села, фашисти зірвали будинок адміністрації лісового господарства, лісопильний завод на 6 пилорам, зруйнували млин, спалили міст через річку Сучаву, пограбували багато худоби.
19 вересня 1944 року Селятин було визволено Червоною Армією. Оточивши село з трьох боків, частини 54-го укріпрайону повністю розгромили ворожі сили. У боях за Селятин особливо відзначились воїни підрозділів капітана М. Т. Васильченка і старшого лейтенанта П. В. Полохова. Червоноармійці в цих боях знищили 172 гітлерівці.
Вже у перші дні було відновлено сільську Раду, під керівництвом якої селятинці відбудовували господарство. Почали працювати крамниця, пекарня, лазня. В зв'язку з великим руйнуванням, завданим районному центру Путилі, в Селятині розмістилися районні організації. Здійснюючи керівництво діяльністю сільради та інших громадських організацій, районний комітет партії, райвиконком та райком комсомолу подавали допомогу селятинцям у вирішенні найважливіших завдань, які стояли перед ними в цей час.
У серпні 1947 року відбулися перші організаційні збори комуністів села, на яких було створено партійну організацію. Вона спочатку складалася з 5 членів. Секретарем партійної організації було обрано демобілізованого прикордонника Й. Ш. Ульбашева, який висловив бажання залишитися на постійне проживання в селі. Комсомольська організація створена в 1944 році.
Одним з найвідповідальніших завдань, здійснених в той час під керівництвом районної партійної організації, була колективізація сільського господарства. Ініціаторами створення колгоспу в селі стали селяни-бідняки Данило Чепіль, Тихон Бойчук, Дмитро Путря, Семен Грицюк та Юрій Олександрюк. 20 грудня 1947 року створено колгосп, якому було дано ім'я «Зоря Карпат». Головою артілі обрали Д. ГІ. Чепеля.
Партііша організація спільно з правлінням артілі, спираючись на комсомольську організацію, секретарем якої був Микола Скриплюк, вже з перших днів організації колгоспу почала працювати над згуртуванням колгоспників, проводила серед них масово-політичну роботу, спрямовану на зміцнення громадського господарства. Агітколектив, очолюваний Є. С. Космачовою, провів широке роз'яснення Статуту сільськогосподарської артілі. Було налагоджено зоотехнічне навчання колгоспників та
одноосібників, поліпшено облік праці в колгоспі. Комуністи забезпечили широку гласність соці¬алістичного змагання — його результати висвітлювались у пресі, на дошці показників, пропагувався досвід роботи передовиків. Комуністи також вирішували конкретні виробничі питання, мобілізовуючи колгоспників на доброякісне і вчасне проведення робіт. У 1948 році парторганізація запропонувала і здійснила цілий ряд конкретних заходів по допомозі правлінню артілі в проведенні сівби та інших сільськогосподарських робіт. Влітку було споруджено криті токи, зерносушарки, чим забезпечено безперебійне збирання врожаю в складних погодних умовах. В результаті цих заходів вже протягом першого року свого існування колгосп значно зміцнів. В ньому тоді об'єдналося 315 селянських родин. На цей час налічувалося 12 робочих коней, 12 волів, 50 голів великої рогатої худоби, 68 овець. Правління артілі придбало кінну молотарку. Грошові доходи колгоспу становили 300 тис. карбованців.
Господарські успіхи колгоспу стали наочною демонстрацією переваг колективного господарювання перед одноосібним, найкращою агітацією за колгоспний лад. «В селі Селятині вже немає жодного одноосібного господарства, все село колективізовано»,— повідомила 22 жовтня 1949 року районна газета «Радянські Карпати».
В організаційно-господарському зміцненні колгоспу велику роль відіграла допомога держави. У відповідності з постановою Ради Міністрів СРСР від 30 травня 1952 року було знижено прибутковий податок, поставки молока і сіна. В результаті чого колгосп «Зоря Карпат» одержав уже в 1952 році понад 47 тис. крб. економії, що складало понад четверту частину минулорічних доходів артілі. Крім того, гірським колгоспам було подзно допомогу сільськогосподарською технікою та реманентом. Колгосп одержав вантажну машину, 5 сепараторів, близько 30 емальованих котлів тощо. В Селятині було організовано пункт прийому та переробки лісових ягід, що давало колгоспникам додаткові прибутки.
Значну допомогу в проведенні сільськогосподарських робіт подали колгоспникам прикордонники, сільська інтелігенція. На заклик парторганізації колгоспу вони організували догляд за посівами, брали участь у збиранні врожаю.
Завдяки цим заходам зросла політична і трудова активність колгоспників, що обумовило дальші господарські успіхи артілі. За 1954—1958 рр. грошові доходи колгоспу зросли більш як у два рази. Вдвоє збільшились і неподільні фонди. Це в свою чергу принесло зростання оплати праці та суспільних фондів споживання.
Дальшого господарського і організаційного зміцнення колгосп «Зоря Карпат» набув у роки семирічки. У цей час партійна організація артілі зуміла мобілізувати сільських трудівників на успішне вирішення господарських завдань. На посади бригадирів комплексних бригад, ланкових, лісників було висунуто комуністів, вмілих організаторів.
За ініціативою комуністів у 1966 році розроблено план підвищення родючості грунтів. У ньому передбачено здійснення комплексу заходів, зокрема, осушування, вапнування, очищення від корчів, а також поліпшення сіножатей і пасовиськ, більш інтенсивне удобрення.
Завдяки поліпшенню справи виховання і розстановки кадрів, посиленню уваги до створення належної кормової бази значно зросла продуктивність громадського тваринництва, його прибутковість. Якщо в 1959 році грошові доходи від тваринництва складали 66,2 тис. крб., то в 1965 вони зросли до 167 тис. крб. В цілому ж грошові доходи артілі за цей період збільшилися майже в два рази.
Загальна площа земельних угідь колгоспу — 3,4 тис. га, в т. ч. орної землі — 115 га, пасовиськ — 1,9 тис. га, сіножатей — 1220 га, лісу — 570 га. Основний господарський напрям артілі — тваринництво. Всього на його фермах налічується близько 1 тис. голів великої рогатої худоби (в т. ч. 400 корів), понад 1,5 тис. овець. Всі важливі процеси у громадському господарстві механізовано. В артілі є 6 тракторів, 8 вантажних і легкових автомашин, власна електростанція на ЗО кіловат, сінорізальна машина, 2 подрібнювачі кормів, електродоїльні апарати тощо. В артілі «Зоря Карпат» створено хороші умови для утримання худоби. Тільки протягом останніх 5 років тут побудовано корівник на 200 голів, свинарник, 4 приміщення для телят, 2 вівчарні. Розпочато будівництво ще одного корівника, кормокухні та вівчарні на 500 овець.
Організатором і натхненником трудящих села є партійна організація колгоспу, яка значно зміцніла, поповнилася за рахунок кращих виробничників. В ній налічує¬ться 45 комуністів. Переважна більшість їх працює безпосередньо на виробництві, 16 — в тваринництві, 10 — в рільництві, решта — механізатори і спеціалісти сільського господарства. Вже 16 років очолює одну з ферм колгоспу комуніст Д. Г. Путря. Його 3 сини і 4 доньки були кращими учнями Селятинської школи, а тепер — передовики колгоспного виробництва. Чабан Г. Ф. Ямницька 1968 року одержала 110 ягнят від 100 вівцематок. Ланкова О. І. Ліска щороку вирощує по 325—335 цнт кормових буряків на га. Протягом тривалого часу партійну організацію колгоспу очолює Є. С. Космачова.
Надійними помічниками комуністів є комсомольці, яких в сільській організації налічується 81 чоловік. Більшість комсомольців працює на тваринницьких фермах, у рільництві, в тракторній бригаді. Разом з комуністами комсомольці є найактивнішими учасниками соціалістичного змагання, всіх політичних і господарських заходів, які тут провадяться. Особливо відзначилася своїми виробничими успіхами в ювілейному 1967 році комсомольська бригада чабанів у складі Василя Ігнатюка, Павла Ткачука і Василя Лукана. Всі вони одержали по 100—103 ягнят від 100 вівцематок. Досягнення в розвитку громадського господарства — результат самовідданої праці всього колективу артілі, насамперед передовиків колгоспного виробництва, таких, як О. Я. Заєць, яка від кожної закріпленої за нею корови надоює по 2 тис. кг молока, телятниця О. В. Петляк, що в літні місяці домоглася приросту ваги телят 600—700 грамів за день, ланкова С. Г. Паладійчук, яка виростила по 480 цнт кормових буряків на га, та багато інших. Виховання передовиків колгоспного виробництва — один з найважливіших результатів впливу на селянство всієї соціалістичної дійсності.
Разом з піднесенням громадського господарства артілі в хати колгоспників прийшов достаток, заможне і культурне життя. Лише за останні 5 років оплата праці в колгоспі виросла майже вдвоє. Щорічне зростання грошових доходів сприяє не тільки підвищенню оплати праці, а й дозволяє правлінню виділяти значні кошти на пенсійне забезпечення старих колгоспників, хворих, а також на організацію дитсадків, дитясел та задоволення культурно-побутових потреб за рахунок громадських фондів. Якщо у 1965 році на ці заходи було виділено 6,8 тис. крб., то в 1967 вже близько 15 тис. карбованців.
На території Селятина розташоване найбільше в Путильському районі лісове господарство — Селятинський лісопункт, що входить до складу Путильського лісокомбінату. Площа лісів Селятинського лісопункту перевищує 7,5 тис. га. Це високомеханізоване господарство, в якому працюють понад 200 робітників. Тут своя електростанція, електропилки, десятки автомашин, лісовозів, тракторів, бульдозерів, підйомних кранів, автонавантажувачів, лебідки та інші необхідні машини.
Серед робітників лісопункту є багато передовиків, які систематично перевико¬нують норми виробітку. Це І. В. Ліскою Т. Сойма, О. В. Мантос, М. О. Радощук, М. І. Грабович. Їм присвоєно почесне звання ударника комуністичної праці.
З великим піднесенням працював робітничий колектив у 1967 році. Він вийшов переможцем у республіканському змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня, давши країні 8,8 тис. крб. економії. Селятинському лісопункту було присуджено другу грошову премію Міністерства лісової, целюлозно-паперової та деревообробної промисловості УРСР.
Заможно і культурно живуть лісоруби. Держава допомогла їм побудувати світлі й просторі будинки, а для тих, що прибувають на роботу з інших сіл,— затишні гуртожитки, де є читальні, червоні кутки, радіо, телевізори.
Постійно зростають матеріальні достатки робітників та службовців лісопункту.
Середньомісячний заробіток лісоруба дорівнює заробітній платі робітника заводу.
У Олексія Логогна, наприклад, в 1967 році, він становив 118 крб., у тракториста Степана Бойчука— 120 крб., у шофера Миколи Корная — 213 карбованців.
Широка торговельна мережа (13 торговельних пунктів, у т. ч. універмаг, продмаг, сільмаг, культмаг, кілька ларьків), підприємства побутового обслуговування населення, електрика і радіо, пошта, телефон, телеграф — все це, властиве нинішньому Селятину, наближує побут мешканців цього віддаленого гірського села до міського.
В селі проводиться широке житлове будівництво. Багатьом сім'ям колгоспників, які раніше мешкали далеко від села, на хуторах, держава і правління колгоспу допомогли побудувати добротні, світлі житла поблизу від садиби колгоспу. Всього в Селятині — зведено 100 нових будинків.
Населення Селятина обслуговуюсь лікарський пункт із стаціонарним відділен¬ням на 25 ліжок, а також відділ амбулаторного лікування. В селі діють поло¬говий будинок та рентгенівський кабінет. Хворих обслуговують 3 лікарі і 20 осіб середнього і молодшого медперсоналу. В селі є також аптека, колгоспний профілакторій.
Постійною увагою та піклуванням оточені в селі жінки-матері та діти. До їх послуг дитячий садок і дитясла. 15 багатодітних матерів нагороджено орденом «Материнська слава».
За радянських часів створені всі умови для освіти трудящих. В Селятині функціонують денна і вечірня середні школи, восьмирічна школа-інтернат, в яких навчається близько 800 учнів. Лише в середній школі працює 40 учителів. При школах є гуртожитки, де мешкають діти з віддалених хуторів. Школи мають свої бібліотеки, навчальні кабінети фізики, хімії, біології, математики, суспільствознавства, іноземної мови. Багато випускників шкіл здобули вищу і середню спе¬ціальну освіту. Лікарями стали Павло Чепіль, Сільва Космачова, Наталія Гурдіяш. Син зачинателя колгоспного руху в селі Дмитра Костиля — Юрій закінчив Чернівецький залізничний технікум, його сестри Віра й Марія — Чернівецьке педагогічне училище. В своєму колгоспі працює ветфельдшером К. В. Тихонюк, зоотехніком — К. А. Семенюк. Всі випускники шкіл сумлінно трудяться в різних галузях народного господарства і культури.
В центрі Селятина височить Будинок культури. Сюди приходять колгоспники і лісоруби відпочити, культурно провести дозвілля. При Будинку культури створено гуртки хоровий, драматичний, танцювальний, агіткультбригаду, ансамбль пісні й танцю. В них близько 100 учасників. Самодіяльні артисти користуються популярністю не лише в Селятині. На районному і обласному оглядах художньої самодіяльності вони виступали з оригінальною програмою. Композиція «Гуцульське весілля», вокально-хореографічна сюїта «Вечір прикордонників» принесли аматорам справжній успіх. 20 кращих учасників художньої самодіяльності нагороджені грамотами.
При Будинку культури створено естрадну бригаду з 15 комсомольців, яка виступає в бригадах лісорубів, на тваринницьких фермах, в полі.
Значну культурно-освітню роботу в селі проводять народний історико-краєзнавчий музей, бібліотека, в якій налічується 7,5 тис. книг. Тут відбуваються читацькі конференції, літературні диспути, колективні обговорення книг, організуються виставки новинок літератури. Працівники бібліотеки обслуговують читачів також безпосередньо на робочих місцях: у бригадах, на фермах, на лісорозробках.
З кожним роком красивішає Селятин. На його вулицях ростуть декоративні дерева, садиби колгоспників і робітників лісопункту потопають у садках. Вулиці чисті, прибрані, з електричним освітленням. З села до районного центру тричі на день курсують автобуси.
Щороку 5—6 родин села справляють новосілля. Радісно і заможно живуть селятинці. Це надихає їх на нові трудові звершення.

ЗА МАТЕРІАЛАМИ РЕДАКЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ ЕНЦИКЛОПЕДІЇ АН УРСР - ІСТОРІЯ МІСТ І СІЛ УКРАЇНСЬКОЇ РСР ЧЕРНІВЕЦЬКА ОБЛАСТЬ 1970р.

Forum of Selyatyn

Topics for publications and conversations